Наймолодший працівник Броницького лісництва має найтяжчий досвід

 

Коли після нескінченних бойових місяців вийшли із зони АТО, підлеглі (а всі вони були значно старші за Ярослава) запропонували  молодому командирові:

-       Може хоч тепер закуриш?

-       Ні.

Хлопець каже: тоді подумки засміявся. Згадав, як він, син учительки, колись пояснював друзям, чому ніколи не вступатиме в педагогічний виш – бо школі треба люди з дуже міцними нервами.

Не оминуло.

Ніколи не говори ніколи.

На зустріч із Ярославом, який повертався з АТО, виїхав батько. Зустрілися так: батько мовчки міцно потиснув синові руку.

Мама приготувала звичайний сільський обід. Він був теплий і духмяний. Домашній! І це було справжнє щастя.

Дуже скучив за «своїм»  лісом. Там, на сході, теж траплявся ліс – смуги, які у нас, каже Ярослав,  називають корчами. Тепер він надовго заглиблюється в рідний ліс – і робота вимагає, і душа потребує.

-       Що найбільше любите  в лісі?

-       Спокій.

Чи хочеться забути той час, заповнений тривогою, болем, кров’ю?

-       Це неможливо та й не потрібно, - каже Ярослав.

Бо там вистраждано й закарбовано на все життя цінні істини. Насамперед, вміння у всьому вирізняти суть і розуміти, що піддаватися дрібницям – це дрібно.

А ще старшому майстрові лісу Ярославу Шнайдеру нині в нагоді його лейтенантські висновки: підлеглим треба давати чіткі розпорядження, за потреби їх треба спокійно роз’яснити і завжди пам’ятати про велику силу особистого прикладу.

< Попередня новина Наступна новина >